Наразі важко повірити, що відносно недавно, на початку ХХ століття, лікування виразкової хвороби шлунка та гастроезофагальної рефлюксної хвороби (ГЕРХ) полягало в призначенні лужних продуктів харчування — молока, яєць, пюре. Дещо пізніше першу скрипку в терапії цих захворювань стала грати питна сода — вона полегшувала стан хворих, але, на жаль, не попереджала розвиток ускладнень. У середині XX століття з'явилися холіноблокатори, і на сцену вийшов атропін, який частково пригнічував продукцію соляної кислоти за допомогою блокади мускаринових рецепторів парієтальних клітин. Незначна ефективність, численні побічні ефекти не дозволили атропіну тривалий час утримувати провідні позиції в лікуванні кислотозалежних захворювань (КЗЗ), і йому на зміну прийшли блокатори Н2-рецепторів.

Настав час ранітидину і фамотидину — вони внесли суттєві зміни в усталені принципи лікування КЗЗ: механізм їхньої дії полягав у блокуванні гістамінових рецепторів у парієтальних клітинах, що супроводжувалося досягненням нетривалого контролю над синтезом соляної кислоти. Незважаючи на більш високу ефективність у порівнянні з М-холіноблокаторами, застосування Н2-блокаторів рідко призводило до повного відновлення і загоєння дефектів слизової оболонки через нездатність цих препаратів тривалий час блокувати секрецію соляної кислоти і довго утримувати цільове значення pH.

І ось, нарешті, на небосхилі з'явилася нова провідна зірка — омепразол, представник раніше невідомої групи лікарських засобів, а саме: інгібіторів протонної помпи (ІПП).